ПЕРШИЙ ЗИМОВИЙ ДЕНЬ ЄВРОМАЙДАНУ (Як ми РЕволюціонували)

1 листопада 2013 року, підтримуючи національну ідею, десятки тисяч українських громадян вирушили до центру міста Києва, щоб почати революцію. А з ними я та мій супутник. Вулиці Хрещатику та Майдану були заповнені веселими людьми, майоріли прапорами України, УПА та Євросоюзу, а звідусіль, мов пісня, лунала українська мова. Люди веселились, підбадьорювали один одного та фотографувались. Майдан дихав життям та кричав про прийдешні зміни. Довкола сцени стояли ті, хто дійсно готовий був за щось боротися. Вони уважно слухали опозиційних лідерів, вигукували гасла, співали, сподівалися... І боролися вони вже не за підвищення зарплати, соціальні виплати, чи вільний ринок. В їх очах палала жага до правосуддя та свободи. І лави їх не рідшали.



На жаль, після декількох годин перебування у епіцентрі подій, я побачила й не зовсім приємні речі. Деякі підприємці намагалися заробити на революціонерах, підвищуючи ціни на символіку та продукти. Поодинокі особи падали в п'яному чаді додолу. А сміття, бруд та силу-силенну жовто-блакитних стрічок безбожно товкли ногами. Та бажаючи не зациклюватись на не приємних речах, ми швидко рушили далі.
Підійшовши до Адміністрації Президента ми не побачили нічого. Ні, ми чули, ми знали, що десь в глибині вулиці не спокійно. Що там йде війна, маленька, безрезультатна, але війна за свою свободу. Та ми її не бачили з-за натовпу, що заблокував прохід між будинками до АП. Тому попрямували до Михайлівської площі, де ще минулого вечора відбувався багатотисячний мітинг проти свавілля так званих “правоохоронців”.

Ми йшли повз Кабмін, який вже наступного дня був заблокований. Ми бачили очі міліціонерів які боялися попасти “під гарячу руку”. Бачили автобуси з десятками бійців Беркуту, що мчали по Маріїнському парку. А поруч, машини, що сигналили їм вслід. І все було неначе уві сні, не вірилось, що, нарешті, повстала Україна, що боротиметься...

Біля входу до Михайлівського монастиря приймали тих, хто прийшов на ночівлю та видавали їм ковдри. Під його стінами стояли столи з їжею, різними пундиками та наливали чай. Запалені діжки оточили люди, намагаючись хоч трохи зігрітись вони підносили руки до жару, їли й прогулювались, розмовляючи про ситуацію в країні. Пам'ятник княгині Ользі прикрасили українсько-європейською символікою, після чого він став найголовнішим арт-революційним об'єктом площі. Відійшовши недалеко від Михайлівської, у сторону Майдану, ми почули гуркіт діжок під дзвони монастиря та спів. Там була своя, мирна й тепла атмосфера, яка, здавалось, була далека від усього навколишнього безладу.
Та чим далі ми йшли, тим спокійніші ставали люди. І спокійні в них були не тільки дії, а й думки. Вже не про революцію вони думали, не про зміни в країні вони говорили. Чи то байдужі вони до корупції, ЄС, імпічменту, злісного та неконтрольованого Беркуту, чи то вони просто намагались відволіктись від гіркої реальності-не зрозуміло.

Вирішивши повернутись до злощасної Банкової, за якою з острахом українці спостерігали чи не весь день, ми зустріли людей, що колоною поверталися на Майдан. З десятки три молодиків у масках та без них, жінки, декілька школярів та машина телеканалу “Україна” це всі, хто залишився стояти біля залізної огорожі та з острахом вдивлятись у далеч. А за нею лише вибухи шашок, гуркіт та крики. В той момент я зрозуміла, що нічого гарного з цього не вийде. Так і сталося. Вночі, незадовго після того, як з Банкової пішла більша частина революціонерів, озвірілі беркутівці відважилися відповісти за вранішню блокаду Адміністрації, та напали на беззбройних людей. Вибиті зуби, шкіра, що розійшлася від ударів кийками та чоботями, подертий, закривавлений одяг. Люди в жаху бігли якомога далі від Банкової побачивши те, що там відбувається. Беркутівці не просто били, вони насолоджувалися. Здавалося, що це - дежавю і знов 30 листопада, і знов беркутівці, мов біснуваті, не зважаючи ні на що, ледве не вбивають людей.

А ми, ще до того як це все відбулося, вирішили підійти до Адміністрації зі сторони “Будинку з химерами”. Відразу вразила кількість автобусів, що загородили всі під'їзди до АП, відсутність революціонерів та “закам'янілість” беркутівців, що порушили свій стрій лише для того, щоб пропустити “поранених”, кульгавих колег до тих самих автобусів. Чи розуміли ці люди, що вони роблять, чому тут стоять та кому служать? Певно, що ні. Їм було все одно, бо це ж лише “робота”.
Згодом, коли обличчя “войовничих статуй” остогидли, ми повернулись на Майдан Незалежності, нас зустрів перший, але ще не облаштований намет біля підземного переходу, дівчина з тацею канапок й гімн України, котрий так душевно співали люди. Ми роздивилися головну “йолку”, плакати, що тепер прикрашають її, основу ковзанки, котру мали встановити біля стели, та залишилися стояти з натовпом біля пустих, розмальованих МАФів, слухаючи виступи, замерзлі але з надією в серці, що в новому році все, насправді, буде по-новому.